"Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову"
Ліна Костенко
Діагноз, поставлений відомою українською поетесою на порозі ХХI століття, як завжди, точний. До трагічності. Бо лікувати націю, уражену психо-лінгвістичною недугою, наша держава, з усього видно, не збирається. Мовляв, є проблеми важливіші.
Ведучи політичні ігрища, високі столичні та містечкові урядовці свідомо чи навмисне забувають, що мова - це не просто засіб комунікації, а вагомий політичний чинник. Наслідком такої недалекоглядної, а часто й зумисної позиції владних структур є замасковане, нерідко й просто брутальне ігнорування навіть того недосконалого, збудованого на компромісах Закону "Про мови в Українській РСР", прийнятого 28 жовтня 1989 року. В умовах функціонування формально проголошеної незалежної Української держави несподівано повиростали численні бар'єри на шляху повнокровного україномовного потоку. І це відбувається в той час, коли Москва перед усім світом демонструє добре сплановану інформаційну агресію стосовно "молодшої сестри", котра вирішила жити й господарювати самостійно. Офіційні власті практично нічого не роблять, щоб зупинити діяльність проімперських, антиукраїнських мас-медіа всередині молодої держави. Залізна логіка, переконливі факти, неспростовні аргументи, котрі, здавалось би, цілковито викривають діяльність так званих "інтернаціоналістів" в Україні, практично не впливають на доморощену бюрократію. Маємо типові приклади саботажу що, як відомо, в перекладі з французької означає приховану, замасковану протидію будь-яким заходам. Зрештою російські шовіністи навіть не приховують своїх намірів запровадити в незалежній Україні "міжнаціональну" мову. І досягли в цій політиці неабияких успіхів. В останні роки, попри безпідставні протести щодо насильницької українізації, експансія російської мови на всіх рівнях досягла небачених (навіть за часів совєтської влади) розмірів - аж до намаганння конституційно закріпити офіційний статус мови чужої держави. Підступність цих намірів очевидна (на жаль, далеко не для всіх громадян України): через нав'язування російської мови в побуті, використання її на державному рівні, в засобах масової інформації добитися деформації української психіки, мислення, менталітету нації, сформувати цілком інший стереотип світосприйняття.
Загальноприйняте визначення мови в найширшому сенсі кваліфікує її як засіб спілкування, передачі інформації. Коли ж ідеться про державну мову, зокрема в нашій специфічній ситуації, то доводиться констатувати, що це категорія економічна й політична. З простого засобу передачі інформації вона стає інструментом об'єднання всіх громадян держави навколо загальнодержавних завдань, інструментом захисту їхніх інтересів. Мова кожного народу обслуговує розгалужений ринок інформації, і зрозуміло, що суспільство, яке не користується державною мовою в повному обсязі, зазнає величезних економічних, політичних і, звичайно, духовних втрат.
Сьогодні чи не найбільшу загрозу суверенітету України становить втрата свого інформаційно-культурного простору, що фактично вже сталося. Про це занепокоєно пише відомий мовознавець Лариса Масенко, чудово розуміючи, що в сучасному постіндустріальному суспільстві ЗМІ мають величезний вплив на формування масової свідомості.
Ще у середині 19-го століття видатний педагог К. Ушинський писав: "Мова є найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова, народу нема більше!.. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все - і він може повернути; але відберіть мову, і він ніколи вже не витворить її, нову батьківщину навіть може створити народ, але мови - ніколи; вимерла мова в устах народу - вимер і народ".
Мимоволі напрошується запитання: чи не тому так погано йдуть у нас економічні, політичні, соціальні реформи, що значна частина українців утратила своє національне Я, забувши рідну материнську мову, а відтак слухняно й приречено рухається у фарватері імперської політики Москви? Либонь, що так. Бо ще 1912 року Володимир Тимошевський зробив безпомильний висновок: "Ті нації, котрі втрачають свою рідну мову і приймають чужу, не мають духовної самостійности, завжди ідуть на "на помочах", через те не проявляють ініціативи, цієї необхідної умови духовного і матеріяльного поступу взагалі. Такі нації не мають душевної бадьорости, проявляють апатію і млявість, вони не спроможні підпирати своє право на життя між іншими націями і через те самим процесом життя засуджені на смерть".
Всесвітньо відомий лінгвіст і мовознавець Олександр Потебня стверджував: "Мова - це не лише дана система засобів пізнання, так само як і пізнання не відокремлене від инших сторін людського життя. Те, що пізнаємо, впливає на нас естетично і морально. Мова - це рівночасно шлях витворювання естетичних і моральних ідеалів".
Його погляди поділяли й інтерпретували інші дослідники. Зокрема, К. Чехович писав: "Вихідною точкою теоретичних міркувань про мову були для Олександра Потебні, як і для більшости новітніх лінгвістів, думки Вільгельма Гумбольта і досліди Штайнталя, Ляцаруса та инших. Основні його погляди на мову такі: мова це не так засіб для виявлення і передавання вже готової думки, як радше сила, яка цю думку щойно витворила, в першу чергу для нас самих, а при розмові з другим служить товчком для розбудження в них анальогічної їх власної думки. Слово - це засіб перетворювати вражінння і робити їх предметом пізнання. Воно є засобом витворення нової думки (...) Головна функція мови, як системи слів, це зміна мисли. Мова це не просто засіб виражати думку, а індивідуальний спосіб перетворювати її, і в кожного народу є своя, так би мовити, перетворююча машина".
Добре розуміючи важливість українізації навчального процесу, на початку 1917 року Михайло Грушевський звернувся "до українців професорів і преподавателів вищих шкіл": "Великі події, пережиті нами, ставлять на чергу поруч політичних завдань Українського Народу також і постулят повности його культурного життя. Потреба широких мас народу, розвій його економічних і культурних сил вимагають українізації школи від споду до верху. Заховуючи права національним меншостям, рахуючися і з обставинами переходного часу, коли певна частина учнів може показатися непристосованою до українських викладів, ми тим не меньше мусимо тепер же приступити до українізації не тільки нижчої і середньої, а і вищої школи на Українській Землі. Наукових українських сил є для того досить, тільки вони розпорошені і дезорганізовані обставинами старого режиму. Для обміркування способів їх скуплення в вищих колах України і використання для українізації, та взагалі для обдумання самого переведення українізації вищої школи прошу всіх професорів, доцентів, молодих преподавателів і взагалі людей, уздіблених до навчання в вищій школі, прибувати на педагогічний з'їзд до Києва. 5 квітня (апріля) в помешканню педагогічного музею о 8 год. Відбудеться нарада в справі вищої школи".
Важливість мовного фактора в розбудові Української держави добре розумів уряд Гетьмана Скоропадського. За якихось півроку в Україні було відкрито близько 150 українських гімназій, два державних університети, Українську Національну Бібліотеку, Національну Галерею мистецтв, засновано Державний Український архів тощо. Масовими тиражами видавались українські підручники, україномовна белетристика, повним ходом українізовувалося військо.
Добре розуміли важливість українізації в усіх сферах життя Радянської України Микола Скрипник, Олександр Шумський, Андрій Річицький та інші націонал-комуністи, які наївно сподівалися мирно співіснувати з імперським, російсько-большевицьким тоталітарним молохом.
Сьогодні ж терміна "українізація" лякаються навіть, здавалось би, свідомі українські урядовці. Натомість російська мова панує скрізь: в будинку адміністрації Президента, в міністерствах, в українських посольствах, на радіо й телебаченні, у видавництвах... Чи поважатимуть нас інші народи, коли ми самі не хочемо себе поважати?
Мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації, вважає академік І. Дзюба. У виступі на надзвичайній конференції "Мовна ситуація в Україні та забезпечення мовно-культурних прав українства" він цілком слушно відзначив, що в нас недостатньо досліджена ціла низка важливих питань: "вплив руйнації національної мови на духовно-психологічні та соціальні параметри суспільства; функціонування та розвиток мови в параметрах елітарного мислення та масового вжитку; функціонування мови як кардіограма історичного буття нації; можливості й форми впливу національно-культурної політики держави на мовну практику різних верств суспільства; зрештою: міра впливу державного статусу української мови на мовну дійсність".
Проблема розширення сфери вжитку державної мови пов'язана, крім усього, з істотною обставиною, що живемо в епоху інформатизації земної цивілізації - революції не лише в способі організації виробництва, а й у способі буття людини. Українська мова потрібна для спілкування з персональним комп'ютером не лише на рівні підприємства і науково-дослідних інститутів, а й видавництвам, письменникам і журналістам, у сфері побуту. І доки на державному рівні не буде розв'язана проблема комп'ютеризованих інформаційних служб державною мовою, доти не матимемо сприятливого їй режиму.
Свого часу Олесь Гончар в інтерв'ю газеті "Вісті з України" наголосив: мова нашого народу незамінима не тільки у пісні, придатна в літературі, а й має усі права та можливості в науці, в техніці. Промовистий факт: перша в світі енциклопедія кібернетики вийшла в Києві українською мовою. Проте сьогодні персональні комп'ютери з українською абеткою знаходять застосування тільки в університетах і деяких школах США і Канади, в тамтешніх родинах українського походження. Більше того, в цих країнах давно існує інформаційний банк даних з історії та культури України, про який ми можемо лише мріяти...
Розв'язуючи проблему комп'ютеризації нашого суспільства, не лише фахівцям, а й державним органам слід зрозуміти, що ця проблема є насамперед соціально-політичною. Нині прилучення до передових країн світу можливе не через якусь стандартизовану мову, а з допомогою комп'ютерів-поліглотів.
На думку президента Всесвітньої федерації наукових працівників, професора Ліонського університету Жана-Марі Леге, новий науковий порядок повинен включати, насамперед, захист національних мов.
Як не гірко визнавати, але вже у наш час знову постала проблема життєздатності української мови. Сьогодні ми ставимо питання: як таке могло трапитись? Шукаємо виходів у створенні дитячих садків, шкіл. А як же вища школа? Яким буде мовний статус вузів України в епоху інформаційної революції, котра вимагає не уніфікації, а розмаїття культур, поглядів, мислення? Поки що ми змушені визнати, що ситуація тут не прояснена. Батьки доти віддаватимуть своїх дітей в російськомовні садки і школи, доки не матимуть твердої впевненості в тому, що молодь навчатиметься в училищі, інституті й університеті рідною мовою.
Згадаймо ще раз перші кроки Радянської влади: саме на цю проблему - навчання рідною мовою у вищій школі - спрямувала свої зусилля новостворена Українська Академія наук. Уже 17 червня 1919 року була організована спеціальна Термінологічна комісія Академії наук, а з червня 1920 року - Інститут наукової мови при Академії наук. Українське наукове товариство почало видавати "Матеріали до української природничої термінології".
У передмові до другого тому "Словника геологічної термінології", укладеного академіком П. Тутковським у 1923 році, читаємо: "Визнаючи величезну могутність слова як знаряддя людської мислі, ми почуваємо пекучу потребу в розробленій українській природничій термінології. Унаслідок сумних історичних обставин на Україні в останні десятиліття наукові українські терміни могли виробитися майже лише в області наук гуманітарних; природничі науки, що їх розвиток почався наприкінці ХVIII століття, залишилися у нас без добре розробленої національної наукової термінології. Часто доводиться чути таку думку від деяких вчених: українська природнича термінологія не існує; тому треба кувати нові терміни; це повинні робити ті самі вчені, що розробляють ту чи іншу галузь наукову. З такою думкою неможливо згодитися. Слова не повинні куватися штучно. Мова взагалі є живий організм, що живе своїм життям і не є штучним витвором; усі штучні мови (як, наприклад, есперанто) були завжди мертвонародженими і нежиттєздатними. Кування нових слів не може бути доручене вченим-природникам, які не мають досить філологічного досвіду. Природнича термінологія в дійсності існує в народі. Неможливо ігнорувати і занедбати словних скарбів, що безперечно існують в народній мові; в ній є дуже гарні і яскраві вирази; треба лише завдати собі труду - ознайомитися з тими скарбами, пильно розшукати і науково-критично вивчити їх...".
Академік, директор Інституту мовознавства імені О. Потебні АН УРСР В. Русанівський цілком справедливо зауважував: "Тривога виникає тоді, коли російська мова виступає не поряд з національними, а замість них. Якщо вона основна у вузі, то поступово витіснятиме місцеві мови із школи. Якщо насичує ефір, у ньому менше звучать мови інших народів СРСР. І це не на користь культурному розвитку всього населення нашої країни... Статус державності не дає національній мові ніяких привілеїв, як це декому здається, а лише створює передумови для її вільного, безперешкодного функціонування в усіх сферах життя: культурі, науці, діловодстві, на виробництві і т. д. ... Необхідно впровадити нашу мову у вищі навчальні заклади, звідки вона різними заходами була усунена. Повернеться українська мова у вуз - зросте і кількість українських шкіл та дитячих садків, а це гарантуватиме реальний, а не декларативний розквіт національної культури".
До речі, у Канаді, приміром, політика багатокультурності забезпечує збереження національної свідомості для різних етнічних груп населення, що населяють цю країну. Так, міністерство багатокультурності підготувало документ "Будування майбутнього канадських українців у ХХI сторіччі".
Відомий російський вчений, академік Д. Лихачов писав: "Національні розходження, безумовно, потрібні людству. Адже це той будівельний матеріал, з якого зводиться будівля світової культури, а будівельний матеріал має бути різноманітним. Культурі потрібен діапазон відмінностей. Національні риси - ознака багатства людства... Національні риси в культурах - це субстрат тих культурних цінностей, якими багате людство. Без національних особливостей немислима культура античності, численні культури Сходу, культури Європи. Найцінніше, що є в національних культурах, - це мови, бо мислення і мова якнайтісніше пов'язані. Не буде багатьох мов - уніфікується мислення, збідніє. Причому я маю на увазі мислення не тільки поетичне, а й прозаїчне, мислення наукове, творче в широкому сенсі цього слова. Залишиться тільки примітивне утилітарне мислення".
Модернізація українського суспільства на новій системі ідеологічних координат немислима без державної мовної політики, пріоритетом якої має бути розвиток української мови як консолідуючої духовної сили українського суспільства. Українська мова повинна забезпечувати всі сфери життєдіяльності державного організму, нею мають послуговуватися інтелектуальні та політичні верстви України.
Чому ж досі не вдалося цього досягти?
Бракує не лише здорового політичного глузду, а й політичної мужності почати нещадну боротьбу проти антиукраїнських, антидержавних сил у вищих ешелонах влади, бракує сили волі усвідомити себе українським народом, а не якимось безрідним "народом України", бракує української ідеї, української мрії (не садка вишневого коло хати; епоха соняшників закінчилась - нині епоха тотальних комунікацій, зв'язку і комп'ютеризації), якою б перейнялися не лише письменники, окремі науковці, політики й державні мужі, а весь український народ.
Бракує бажання користуватися українською мовою на державному рівні. Така політична короткозорість не просто дискредитує, а й підриває віру в багатьох громадян у перспективу України як справді суверенної, демократичної країни. На цей неприпущенний для будь-якого цивілізованого суспільства прецедент звернув увагу відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський, який небезпідставно висловив занепокоєння таким станом речей в країні, котра повсюдно заявляє про своє бажання стати правовою, демократичною державою. Адже політика нехтування нинішніми владними структурами державотворчих функцій української мови може призвести до зникнення її взагалі.
Доктор економічних наук Степан Вовканич слушно зауважує, що "перманентне передавання чи непередавання інформації (а тим більше суворе переслідування і цілеспрямована заборона передач) рідною мовою як від предків до нащадків, так і всередині поколінь має доленосне значення для розвитку кожної нації, її суспільного інтелекту, для можливостей рівнопартнерської інтеграції тієї чи іншої країни в систему світового інформаційного, освітнього, наукового, мислительного простору. Звідси стає дедалі зрозумілішою життєва необхідність безперервного зв'язку поколінь, який зумовлює складну низку проблем взаємозалежності інформації і нації, мови і держави; проблем, які часто формулюються так: є мова - є нація, а є нація - є держава. Отже, немає мови - немає держави".
Цю загрозу, на відміну від нашого керівництва, добре усвідомлюють, а головне - прагнуть відвернути владні структури більшості колишніх республік СССР, особливо прибалтійських. Характерний з цього погляду прийнятий 1995 р. Закон Литовської Республіки про державну мову та Закон про втілення в життя "Закону Литовської Республіки про державну мову". Тут названо основні сфери вживання державної мови, регламентована її охорона та контроль, а також правова відповідальність.
Натомість у нас, в Україні, 51 народний депутат був змушений зробити конституційне подання про офіційне тлумачення положення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних установах України. Конституційний суд України (справа про застосування української мови №1-6/99) 14 грудня 1999 року витлумачив відповідне положення. Але без ефективного контролю за виконанням статті 10 та офіційного тлумачення мало що зміниться. Литовський приклад, очевидно, взяти на озброєння.
Слід, очевидно, прислухатись і до думок відомого російського вченого-етнолога, доктора історичних наук Лева Гумільова: "Не треба нав'язувати людям інших етносів невластивий їм спосіб життя. Не треба ображати людей, наклеюючи ярлики тільки тому, що їхня поведінка відрізняється від нашої. Не треба виходити з міфічних уявлень про суть етнічних процесів і будувати відповідно до цього практичну політику. Не треба примушувати всіх жити разом. Краще жити нарізно, зате у мирі... Історичний досвід показує, що змішання народів, особливо із великими різницями у традиціях, на користь справі не йде".